Село Устя
Устя – село, центр сільської ради
Розташоване за 12 кілометрів від районного центру
Найближча залізнична станція – 3 км
Площа населеного пункту - 805 га
Населення – 2320 чол.
Кількість дворів – 771
День села – 6 травня
Археологічні знахідки підтверджують те, що люди на даній території жили в добу неоліту та бронзи.
Село Устя , як і інші поселення Правобережної Слобідської України, виникло як свідчать писемні джерела на початку ХІV ст. За ревізією Брацлавського замку 1552 року , а також спогадами фортифікатора, складача мап француза Боплана Устя згадується як укріплений пункт – фортеця на березі річки Дохна. Як свідчить документ історичного комітету Кам’янець-Подільської губернії, опублікований у книзі «Історія міст і сіл» видання 1891 року, назва села пішла від слова «Усть» - гирло річки. Село оточене з двох сторін невеликими горами. Розташоване при річці Дохна недалеко від її впадання в річку Південний Буг.
Існує інша версія виникнення назви , більш прозаїчна, а можливо, романтична, походить від імені засновниці Устини Любомирської . Місцевість у кліматичному відношенні здорова. Грунти чорноземні, в окремих місцях глинисті. Гарна природа, ліси, ріки, луги, родючі землі спонукали давніх людей до поселення в цій місцевості. Перше поселення людей було на лівому високому березі могутньої на той час ріки , притоки ріки Буг.
Свідком тих далеких та цікавих часів є 600-річний дуб, який до цього часу росте в с.Устя на території теперішньої дільничної лікарні.
Село Устя було власністю литовських князів Корієтовичів. Від них у 1651 році перейшло до князів Вишневецьких. В історії Устя був період, коли однією частиною села володіли турки, а другою поляки. Є перекази, що люди відмовились платити данину туркам і втопили в бочці з квасом турецького посіпаку. Непокора багатьом коштувала життя. В 1679 році польські магнати зігнали устян до церкви з наміром заставити прийняти уніатство. Але селяни відмовились. Тут же на площі біля церкви їх було вбито і вкинуто у великі ями. Так устяни захищали свою волю та віру батьків. До 1771 року в Усті служила людям маловмістима дерев’яна церква. Вона була продана в село Завалля Гайсинського повіту. На її місці в тому ж 1771 році збудована нова дерев’яна трьохкупольна церква. Вона проіснувала до 1873 року, а потім збудована кам’яна церква , яка стоїть до цього часу.
До 1818 року село було власністю кількох магнатів. Потім село купив граф Мошинський. А далі воно стало належати зятеві Мошинського – графові Шембеку. Північною частиною володів граф Мошинський, а південною граф Шембек. В 1852 - 1866 р.р. граф Шембек на протилежному боці ріки Дохна побудував Устянський цукровий завод. Одночасно французькі акціонери побудували технічний став для заводу. Насипали земляну дамбу, зробили шлюзи, побудували водяного млина. В 1866 році – 1870-х роках граф Шембек програв у карти своє багатство, в тому числі цукровий завод. Все було продано удільному відомству російської держави. В 1840-1860 р.р. на річці Дохна біля церкви поміщик Заремба побудував греблю, став на річці і два водяні млини. Тут же спорудив пивоварний завод, великий зерносклад, майстерню. Але недовго проіснував його маєток. Весняна повінь прорвала греблю і все знесла вода. Нащадки Заремби так і не зуміли відбудувати завод і млин. І вимушені були продати селянам на злом, землю розпродали також селянам за великий викуп. Незважаючи на обмеженість реформ, 60-х – 70-х р.р. ХІХст., в 1861 році в Усті була відкрита церковно-приходська школа з однокласним навчанням, яка розташовувалася у звичайній сільській хаті біля церкви. Навчалися в ній тільки хлопці. Навчання вів один учитель. В 1873 році в селі була відкрита міністерська школа з однорічним навчанням в двоповерховому панському будинку. Школа грамоти для дівчат відкрита в 1896 році. Згідно реєстру 1901 року Устя віднесено до Удільного відомства. На той час в селі нараховувалось 706 дворів, проживало 1865 осіб чоловічої статі і 1824 особи жіночої статі. З них працездатних 889 і 845 відповідно. В користуванні селян було 2376 десятин землі з фондів наділів. В тому числі викупленої в ході аграрної реформи 96 десятин. Селяни мали 397 коней, 654 голів ВРХ. В 1903 році в Усті почало працювати двокласне міністерське училище. В ньому навчалися переважно діти заможної верхівки села Устя та інших сіл. В 1905-1906 р.р. відбулися бурхливі виступи селян , які працювали на цукровому заводі орендатора Юзика Глинського. Причина – встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, покращення умов праці та життя. Не дивлячись на охорону заводу у кількості 20 черкесів та підтримку сільської управи з чотирнадцятьма стражниками, сталися серйозні заворушення – запалали воловні, склади, маєтки. За клопотанням Ольгопільського повітового справника подільському губернатору було вислано війська для придушення повстання.
З 1908 року в Усті функціонувало споживче товариство, користуючись послугами якого устяни реалізовували свою продукцію, а також на пільгових умовах могли брати кредити. В 1912 році устянський цукрозавод було реконструйовано польським обладнанням, його продуктивність зросла в 4 рази. В цьому ж році до цукрозаводу була прокладена вузькоколійна залізниця від Устянської станції. У 1912 році в Усті був споруджений двоповерховий будинок чотирьохрічної школи біля церкви. В ньому навчалися хлопці і дівчата з усього села. З початком першої світової війни 1914 рік став неймовірним тягарем для селян сіл Устя та Лугової. Чоловіки до 45 років були мобілізовані в діючу царську армію, в селі залишилися тільки люди похилого віку, жінки та діти. Учасниками війни на різних фронтах були устяни: брати Сергій і Тимофій Мартичі, Іван Огоренко, Михайло Мазурик, Павло Тихоненко, Кирило Мазурик, Терентій Подолянчук, Терентій Козачок, Григорій М’ямлін і сотні інших воїнів. Більшість з них віддали життя у цій війні, загинули героями. Одним, кому довелось залишитись в живих і повернутись додому, був Уманський Олександр Микитович, кавалер двох Георгієвських орденів та срібної Георгієвської медалі, та інші, більшість з них важкопоранені та інваліди.
З перемогою в лютому 1917 року буржуазно-демократичної революції , а 7 листопада Жовтневої революції , загострили ситуацію в Усті. В 1918 році в селі Устя було проголошено радянську владу. Проводився розподіл землі, забраної у поміщиків, та їх будівель, худоби, реманенту. Першим головою с.Устя було обрано Павла Терентійовича Тихоненка. З 1918 року по 1932 рік в селі розгорнулась жорстока боротьба за встановлення радянської влади. Значна частина селян не підтримувала новий устрій і чинила відчайдушний супротив. В 1919-1920 р.р. в селі розпочалася справжня війна з спілкою «Просвіта». Спілка охоплювала більшість селян , які читали «Кобзар» Тараса Шевченка та інші твори , передаючи їх із рук у руки. Для боротьби з таким настроєм селян в Устя прибули представники нової влади Харченко і Коган , які організували збір просвітницьких книжок і спалення їх у ніч під Новий рік із таким гаслом: «Зустріч Нового 1920 року». Як згадували старожили, було спалено дуже багато книг. В 1925 році був демонтований Устянський цукровий завод. Його обладнання було перевезено до Бершадського та Красносільського цукрових заводів. У 1925 році Устянський район був приєднаний до Джулинського району новоствореної Гайсинської округи. В 1927 році на селі створювалися комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи). В цьому році в Усті організовано перше ТСОЗ. На новий шлях господарювання стали 14 сімей батраків і бідняків: Манзенків, Кушпелів, Постоловських, Паліїв та інших бідних селян. В 1928 році на базі цього ТСОЗу утворилася артіль «Нове життя». Першим головою артілі був Мусій Горобець. В 1929 році в центрі Устя організувалася артіль імені Леніна, яку очолив Іван Лещенко. Через рік вона розділилася на два господарства: «Більшовик», яке очолив Іван Лещенко і «Радянська сила». В 1928 році було створене біля церкви третє ТСОЗ, яке очолив комуніст Арсентій Якович Лебідь. В 1937 році артіль «Радянська сила» розділилася на дві артілі: «Комуніст», голова Романченко Соловей Филимонович і «Шлях Ілліча», голова Мазурик Данило Антонович. В 1936 році в Устя було створено тракторну станцію.
В 1930 – 1932-х р.р. повністю завершилась колективізація. Але в селі продовжувались селянські заворушення. Весною 1930 року в селі вибухнув жіночий бунт. Причиною якого стала непосильна хлібоздача. Організатором був місцевий священник Цимбал та «Спілка вільної України». Керували жінками Ремаренко Фрасина та Волинець Марія . Їм вдалося захопити владу в селі. Всі активісти, комуністи й комсомольці вимушені йти в підпілля, переховуватися. Лише при допомозі військ вдалося придушити повстання. Багато сімей було репресовано й вислано в Сибір.
У 1932 році проходила масова хлібозаготівля. У людей вимітали все, що можна було , забирали до останньої зернини. Починався голод. Протягом 1933 року в Устя померло 1110 чоловік, а народилося всього троє. В середині 30-х років комсомольцями, комуністами та активом села ініціювалась руйнація церкви. Громада відстояла церкву, подавши відписку про те, що дана споруда використовується як зерносклад.
З початком Великої Вітчизняної війни 22 червня 1941 року 928 наших односельчан було призвано до лав Червоної Армії. 468 з них полягли в боях від Бресту до Москви і від Сталінграду до Берліну. Всі вони проявляли хоробрість та відвагу. Про це свідчать бойові нагороди , які їм були вручені при житті та посмертно.
З 1941 по 1944 р.р. в Усті діяла підпільна партійна організація в складі 16 комуністів, партизанська група в складі 32 бійців. В Усті видавалась підпільна районна газета «За Радянську Батьківщину» , редактором якої був комуніст П.І. Швець. Партизанський загін нищив ворога та його інфраструктуру (техніку, зв’язок, поставки продуктів харчування). В нашому селі загинув і похований командир партизанського з’єднання С.О. Печений. 14 березня 1944 року Радянська Армія назавжди визволила село Устя від ненависного ворога.
Матеріальна шкода, заподіяна громаді, 663 500 крб. ( нових цінах). В 1950 році всі три колгоспи об’єдналися в один колгосп «Шлях Ілліча»
В тяжких умовах доводилося відроджувати землю, яка була сплюндрована, занедбана.
Жителі села: жінки, діти, інваліди війни взялись за відбудову зруйнованого господарства. Відбудовувались житлові будинки, ферми, господарські споруди. Жителями села у фонд оборони було зібрано допомогу, яка становила 500 тисяч карбованців. Люди віддавали останнє: вцілілу худобу, продукти харчування, цінності.
У 1947 році внаслідок складних погодних умов, спричинених засухою 1946 року, на нашій території виник голод. Було зареєстровано випадки смерті односельчан, як від голоду, так і від численних хвороб. Голодні, холодні люди засіяли поля і в 1948 році отримали рекордні врожаї. На 73 % було виконано план продажу державі хліба, отримали хліб і люди.
В 1947 -1948 р.р. в Усті побудована перша в селі, третя в районі електростанція, освітивши село , ферми , лікарню, школу.
В 1950 році було реорганізовано господарства в один колгосп «Шлях Ілліча». Головою був обраний Теофан Сампан. В 1959 році відбулось приєднання до Устя с.Лугова.
В 50-х роках директором Устянської восьмирічної школи, учасником бойових дій , захисником блокадного Ленінграду Вербіцьким Данилом Петровичем було відвернуто загрозу підриву устянської церкви. Допоміг йому в цьому бойовий побратим, який на той час займав високу посаду в Москві.
В 1960-х - 70-х р.р. в селі відбувалась масова забудова житлових будинків. Налагодилось спокійне мирне життя.
В цей час, як ніколи, жителі села, трудівники показали звитягу у ратному труді. 26 трудівників наших сіл за самовіддану працю у колгоспному виробництві було нагороджено орденами і медалями СРСР.
В 1977 році Чернезі Миколі Євдокимовичу, бригадиру механізаторів колгоспу «Шлях Ілліча» присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот».
В 1979 році розпочалась війна в Афганістані. 10 наших односельчан виконували інтернаціональний обов’язок в цій країні.
З пораненнями та нагородами повернулось додому 9 чоловік. Наш односельчанин Гомелюк Анатолій Костянтинович героїчно загинув 25 травня 1984 року, рятуючи на полі бою своїх товаришів. Його посмертно нагороджено Орденом Бойового Червоного Прапора.
Односельчани шанують і пам’ятають свого героя. В пам’ять про нього названо вулицю й поле.
З 1960-х по 90-ті р.р. колгосп «Шлях Ілліча» сіл. Устя та Лугової очолював Палій Василь Васильович. В ці роки побудовано Будинок культури, школу, контору, дороги.
З 90-х років «Шлях Ілліча» було реформовано в ТОВ «Устя». Очолив місцеве господарство Марущак Павло Григорович. Проведено реформування земельних відносин, громадянам видано державні акти на земельні паї. В умовах ринкових відносин місцевим господарством здійснюється допомога та підтримка соціальних закладів села, вкладаються значні кошти як в модернізацію виробничих процесів, так і в розвиток інфраструктури самого села.
Славою та гордістю села були , є і будуть його люди.
Це Танасієнко Іван Денисович –доктор медичних наук
Мазурик Михайло Федотович – доктор медичних наук
Гончарук Борис Дмитрович – доктор історичних наук
Нензюк Костянтин Іларіонович – кандидат філософських наук
Кравець Борис Кирилович – кандидат технічних наук
Яловенко Андрій Мойсейович – адмірал північного флоту
Нижник Михайло Володимирович – підполковник
Шмирко Віктор Якович – полковник
М’ямлін Григорій Миколайович - журналіст
Кушпела Тимофій Йосипович – кандидат технічних наук
Керціцький Петро Васильович – кандидат філософських наук
Романченко Олександр Юхимович – вчений інженер радіозв’язку, лауреат Ленінської премії
Бортун Іван Михайлович – полковник
Глиняний Володимир Павлович – професор історичних наук
Русначенко Анатолій Миколайович – професор, доктор історичних наук
Парполіта Віктор Семенович – генерал ФСБ Росії
Нині в с.Устя діють два дитячих садочки, школа, бібліотека, будинок культури, лікарня, музей села. |
